Ті, що поруч
Sep. 12th, 2014 09:30 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
prosto_natkaВчора зустрічалася зі своєю подругою. На жаль, живучи в одному місці, ми зустрічаємося з нею не так часто, як би нам обом хотілося. На це є кілька причин, і не остання – специфіка наших професій. Оленка – керівник дитячої і молодіжної театральної студії, і коли мій робочий день завершується, її репетиції у самому розпалі. Тож зустрічаємося ми здебільшого на різного роду імпрезах, куди запрошують виступити Оленчиних вихованців, а мене – у якості кореспондента. А поспілкуватися за чашкою чаю у затишному кафе або просто погуляти удвох по місту випадає нечасто.
Та втім зараз не про це.
Коли я чую або читаю про те, що людина, котра все свідоме життя прожила в Україні і не розмовляє українською, виправдовуючи це тим, що їй було важко (за стільки років!) вивчити мову у здебільшого російськомовному оточенні, я часто згадую саме Оленку.
Вона народилася у Сімферополі, з часом коли її родина переїхала у Павлоград. Наше місто теж не з тих, де на вулицях часто почуєш українську мову. На той час Оленка розмовляла виключно російською.
Вона яскрава зовні, з акторським хистом, тому зацікавилася театральними студіями у місті. З театром, у якому зараз працює мій чоловік, у неї не склалося. Зацікавив її інший колектив – народний театр «Горицвіт». Вона познайомилася з його керівником, і Володимир Олексійович їй сказав: «Я збираюся ставити п’єсу, в якій є для тебе чудова роль. Але, оскільки ми граємо тільки українські вистави, ти отримаєш роль тільки у тому випадку, якщо вивчиш мову. Зможеш?» «А то!» - дещо самовпевнено сказала Оленка. І… вивчила.
В цьому їй чимало допомогла моя свекруха. «У нас з Людмилою Павлівною була спеціальна баночка-скарбничка. Якщо я у розмові вставляла російське слово або робила помилку, опускала у баночку 10 копійок, - сміється, розповідаючи, Оленка. – Тож у мене був подвійний стимул якомога швидше опанувати українську!»
З часом Оленка у спілкуванні повністю перейшла з російської мови на українську. І до речі, репетиції свого колективу вона також веде українською, при цьому її вихованці розмовляють так, к звикли і як їм зручно. А оскільки діти пробують свої сили не тільки у акторській майстерності, у її театрі автоматично утворилися літературна студія і фотогурток. Що стосується літстудії, то тут діти теж пишуть так, як їм зручно, і ніякого тиску від керівниці з приводу «мовного питання» не відчувають.
Та втім зараз не про це.
Коли я чую або читаю про те, що людина, котра все свідоме життя прожила в Україні і не розмовляє українською, виправдовуючи це тим, що їй було важко (за стільки років!) вивчити мову у здебільшого російськомовному оточенні, я часто згадую саме Оленку.
Вона народилася у Сімферополі, з часом коли її родина переїхала у Павлоград. Наше місто теж не з тих, де на вулицях часто почуєш українську мову. На той час Оленка розмовляла виключно російською.
Вона яскрава зовні, з акторським хистом, тому зацікавилася театральними студіями у місті. З театром, у якому зараз працює мій чоловік, у неї не склалося. Зацікавив її інший колектив – народний театр «Горицвіт». Вона познайомилася з його керівником, і Володимир Олексійович їй сказав: «Я збираюся ставити п’єсу, в якій є для тебе чудова роль. Але, оскільки ми граємо тільки українські вистави, ти отримаєш роль тільки у тому випадку, якщо вивчиш мову. Зможеш?» «А то!» - дещо самовпевнено сказала Оленка. І… вивчила.
В цьому їй чимало допомогла моя свекруха. «У нас з Людмилою Павлівною була спеціальна баночка-скарбничка. Якщо я у розмові вставляла російське слово або робила помилку, опускала у баночку 10 копійок, - сміється, розповідаючи, Оленка. – Тож у мене був подвійний стимул якомога швидше опанувати українську!»
З часом Оленка у спілкуванні повністю перейшла з російської мови на українську. І до речі, репетиції свого колективу вона також веде українською, при цьому її вихованці розмовляють так, к звикли і як їм зручно. А оскільки діти пробують свої сили не тільки у акторській майстерності, у її театрі автоматично утворилися літературна студія і фотогурток. Що стосується літстудії, то тут діти теж пишуть так, як їм зручно, і ніякого тиску від керівниці з приводу «мовного питання» не відчувають.
